Гра під час чуми

Вибух емоцій, який влітку спричинило уважне прочитання сайту «Прозорро», призвів не тільки до скасування закупівель барабанів і сковорідок у київські укриття. Під ніж президента потрапила й добудова другої черги Музею голодомору-геноциду у Києві. 

Дилема «що важливіше фінансувати під час війни» і «як дотриматися балансу між нормальністю та необхідністю» ще довго переслідуватиме воюючу країну загалом та мера Ківерців зокрема.

Ці суперечки – і про сучасний український футбол. Як загалом бути з професійним спортом? Це ж також неефективні видатки, особливо, коли йдеться про мільярдні (у гривнях) витрати приватного бізнесу в улюблені іграшки.

Відновити усі без винятку футбольні чемпіонати українська влада дозволила трохи більш як рік тому. Тоді це було зроблено з великим апломбом.

 Нині мешканець СІЗО Андрій Павелко урочисто обіцяв після (буцімто) зустрічі із президентом, що футбол відновлюється заради можливості хоч трохи «відволіктися» від війни та створити платформу пропаганди українського спорту у світі. Рік тому це все також прикривалося інтересами ЗСУ, національної збірної і представництвом України у єврокубках.

І взагалі, казали усі кілька тисяч причетних до професійного футболу осіб та членів їхніх родин (гравці, боси клубів, журналісти, блогери), РФ не має права позбавляти українців улюбленого спорту, а український футбол здатен заробляти донати на армію.

Дуже швидко така риторика нагадала фіговий листок, який прикрили банальне бажання продовжувати жити та грати, «як до 24 лютого». Так – повітряні тривоги дошкуляли, так – більша частина команд добиралася на матчі в Україні та за кордон манівцями.

Але вже восени минулого року в Україну пішов спочатку потічок, а згодом і ріка легіонерів. Вони, звісно, їхали в УПЛ не на прості зарплати, а з «воєнним коефіцієнтом». У зимове передсезоння та цього літа клуби УПЛ та навіть частина першої ліги могла дозволити собі тренувальні збори у Туреччині та Європі.

А у 2023 році вхідні трансфери українського футболу нагадують старі «добрі» олігархічні часи до 2014 року. Є, звісно, певна різниця у зарплатах і в тому, що побільшало платних переходів між самими українськими клубами. Але масштаби витрат власників вражають на тлі постійних зборів на мавіки та авто, стрічки некрологів у соцмережах.  

Витрачаються на придбання нових гравців та підтримання належного рівня зарплат усі. Побільшало трансферів за гроші між клубами УПЛ. Євген Волинець з «Ковалівки» у «Дніпро» за 400 000 євро, Олексій Сидоров із Запоріжжя у Харків за 275 000, Артем Смоляков з «Інгульця» у Житомир за 150 000, Євген Назаренко з Дніпра у Житомир за 200 000 євро.

До України влітку приїхало до 20 виконавців, народжених у Бразилії, Еквадорі, Ізраїлї, Гваделупі, Сербії, Нігерії, Руанді, Хорватії, Молдові. Географія клубів, з яких вони прибули до нас, ще ширша. Хтось прийшов в оренду, більшість отримали контракти в Україні.

Найбільше скупився, звісно, «Шахтар», який гратиме у груповому етапі Ліги чемпіонів. Утім, якщо в клубі Ріната Ахметова витрачатися на молодих і нерозкручених виконавців – це частина давно налагодженого футбольного бізнесу, то у розпал повномасштабної війни в «гонку спортивних озброєнь» вирішив втрутитися співласник мережі АТБ Геннадій Буткевич. Його житомирське «Полісся» нагнало ціни на трасферному ринку.

І якщо «Шахтар», «Динамо» чи «Зоря» ще мають шанси компенсувати витрачені мільйони гривень коштом бонусів УЄФА в єврокубках, то решта коломойських малого чи великого розливу продовжуватимуть фінансувати клуби з власної кишені.

І це все в умовах продовження заборони на відвідування матчів вболівальниками, коли клуби не можуть зібрати бодай символічні суми з квитків, пива та атрибутики на операційні видатки.

Окрема стаття витрат власників нашого футболу – ТБ-трансляція матчів. Клуби УПЛ так і не домовилися спільно продати телеправа посереднику. Тобто створити телепул, який би ефективно продав трансляції і поповнив бюджети клубів. Більше того, якщо торік вони отримали бодай копійки, то цього року УПЛ не тільки не в «плюсах», але й витрачається на створення картинки - як от львівський «Рух» та закарпатський «Минай».

Справжній бенкет під час чуми – найбільшої з 1945 року війни в Європі.