«У мене з’явилася внутрішня мотивація», – «нескорений» із Волині Павло Ковальський

Коронавірусний карантин надзвичайно вплинув на всі сфери людського життя. Особливо «постраждав» спорт, адже фактично всі змагання скасували чи перенесли.

Не відбудуться 2020 року й «Ігри нескорених», на яких мав виступати волинянин Павло Ковальський. Сайт «Invictus Games: Team Ukraine» розповідає про кожного з учасників «нескореної» української команди.

Представляємо вашій увазі історію Павла Ковальського.

«Наприкінці січня 2015 року російські найманці сильно обстрілювали нас з усіх видів артилерійського озброєння в районі Дебальцевого. Буквально за дві години прямого бою четверо моїх побратимів загинули, ще стільки ж отримали поранення. Тоді було дуже важко морально і фізично. Кулі летіли прямо над нашими головами, практично всі мали поранення, а потім по радіоефіру передали, що загинув наш командир. Попри це, ніхто не кинув зброю з рук», – згадує 29-річний ветеран.

Воїни тримали оборону на посту «Віталік» на околиці селища. Чорнухіне. Але після наступу, під час якого загинув командир, були змушені відійти у базовий табір.

«Найбільше під час боїв за Дебальцеве переживав вночі. У нас тоді не було тепловізійної техніки, а, відтак, доводилося просто довіряти власним відчуттям. Стояли морози, випав сніг. Якщо хтось ішов – сніг рипів. Ми приглядалися, дослухалися до найменшого шуму. Звісно, у такій напрузі було досить важко, але ж ми захищали наших громадян, територіальну цілісність, незалежність України. На постах ніхто не скиглив, навпаки, всі хлопці підтримували одне одного, старалися підбадьорити, принаймні, жартами», – каже Павло.

Павло Ковальський пішов на війну добровольцем  у першій хвилі мобілізації, тоді потрапив у 51-шу бригаду. В її складі був, зокрема, у районі Савур-Могили, Новогригорівки, Петрівського, Мануйлівки та поблизу Маріуполя. Після того, як 51 бригаду розформували, Павло перейшов до 128 бригади. Згадує, що мав мотивацію повертатися на війну, а не видіти, чекаючи, поки сформують новий підрозділ.

«Коли ще служив у 51, отримував контузії. Але ми тоді не знали, що це таке, які можуть бути наслідки. Навіть до лікарів не зверталися – ну, гупнуло, ну, болить голова трохи, то й що? Проте, коли отримав сильну контузію вже у складі 128-ої – зрозумів, наскільки це серйозно», – розповідає «нескорений».

Усе сталося на позиції «Небо» на початку лютого 2015 року – пряме потрапляння чи то великокаліберної міни, чи то танкового снаряда. Павла Ковальського забрали в останню медевакуацію з позиції. А вже у шпиталі лікарі сказали, що, окрім серйозної контузії, у нього тотальне виснаження організму, а також протрузії по всьому хребту. Медики запевнили, що тепер спорт хлопцеві протипоказаний, а в руки можна підіймати не більше кількох кілограм.

«На мій день народження 2017 року подзвонив товариш: сказав, що збирається їхати у Київ на відбір на Марафон морської піхоти, який відбудеться у США. Я зголосився поїхати разом із ним. Вже на місці зустрів побратима Вадима Свириденка, який під час подій у Дебальцевому втратив стопи та кисті рук. І, знаєте що? Вадим на чотирьох протезах пробіг потрібну відстань швидше, ніж я зі здоровими кінцівками. Так у мене з’явилася внутрішня мотивація зайнятися собою», – згадує Павло.

Згодом, згадує ветеран, дізнався про «Ігри Нескорених». Брав участь у відборі в команду у 2018 році, але тоді не пройшов.

Нині організатори винесли на перше місце спортивну реабілітацію, а не спортивний результат, це допомогло волинянинові потрапити до збірної.

Тепер Павло Ковальський докладає зусиль, аби виправдати довіру й гідно представити Україну у Гаазі. А ми щиро бажаємо нашому «нескореному» військовому перемоги і всіляких гараздів.