Не чекати на перемогу, а працювати вже, – чемпіон світу зі спортивних танців на колісних кріслах з Рівного Іван Сівак
-
-
>
-
>
-
>
3468
Рівнянин Іван Сівак – багаторазовий чемпіон світу та Європи, заслужений майстер спорту міжнародного класу зі спортивних танців на колісних кріслах.
Його ім’я раз за разом лунає на найпрестижніших змаганнях, однак він ніколи не думав про спортивні танці, до того як трапився трагічний випадок. У 22 роки, отримавши травму спинного мозку, рівнянину довелося пристосуватися до нових реалій і шукати спосіб, як реалізувати себе без змоги ходити.
За два десятки років відтоді Іван має в доробку не лише безліч особистих нагород, а і допомагає людям зі схожими травмами адаптуватися до життя та проводить мотиваційні зустрічі з українськими військовими, які отримали поранення внаслідок бойових дій. Переживши особисту втрату, спортсмен заохочує інших знаходити в собі сили продовжувати жити повноцінно.
Також Іван працює над доступністю міста, бо переконаний, що кожна людина має долучатися до покращення умов, в яких вона живе.
Що є для Івана Сівака найбільшою мотивацією, як вдається стільки років поспіль залишатися чинним чемпіоном у спортивних танцях на колісних кріслах, більше про хобі й найбільш пам’ятні перемоги – дізнавалася журналістка Спорт на Районі.
«Відчував, що вдасться досягти чогось у спорті»
Першим місцем роботи спортсмена ще до травми була книгозбірня, тож не дивно, що зустріч з Іваном Сіваком організовує Рівненська обласна бібліотека для молоді. Майже відразу чоловік переходить до термінології, роз’яснивши сучасні норми – візок, на якому пересувається Іван, правильно називати «крісло колісне». Відповідні терміни існують і для людей, які мають певні захворювання: людина з інвалідністю, людина з вадами зору/слуху тощо.
«Багато з нас зараз будуть стикатися з людьми, які отримали травму внаслідок військових дій, і нам як суспільству потрібне розуміння, як поводитися з такими людьми, коли ми зустрічаємо їх на вулиці чи в якихось закладах. Як до них ставитися і що потрібно, а що не потрібно робити», – підкреслює Іван.
Чоловік розповів, що навіть у юності не займався танцями, до цієї діяльності почав долучатися вже після отримання травми, коли почав шукати, як може себе реалізувати.
У 90 роках до України почали приїздити закордонні організації, які презентували свої напрацювання, зокрема шведську програму з реабілітації людей з первинними травмами. Так почали з’являтися табори активної реабілітації, де інструкторами працюють люди в кріслі колісному, а щовечора там читають лекцію щодо юриспруденції, гігієни, інтимних питань та порад, які можуть допомогти людині з травмою спинного мозку.
«Потрапивши на такий табір, я побачив людей, які, маючи таку травму як у мене, не сидять на шиї в батьків, у суспільства. Не кричать: «держава, дай мені ще дві гривні до пенсії» чи «мені всі винні». Це люди, які жили повноцінним життям, мали сім’ї, роботу, займалися спортом і по них абсолютно не скажеш, що це люди чимось обмежені чи у них щось не так в цьому житті. І це було основним поштовхом для того, щоб почати реалізацію себе», – пригадує танцівник.
Іван працював у газеті в Нетішині, однак відчував, що вдасться досягти чогось саме у спорті. А згодом натрапив на відео з танцями на колісних кріслах і воно настільки захопило, що зрештою чоловік потрапив саме в цю сферу.
Спершу виникало багато складнощів, адже в Рівному не було ні викладачів, ні людей, які спеціалізувалися на цій сфері, проте згодом Івану вдалося знайти тренера і почати працювати з місцевим «Інваспортом» – центром, який створений для розвитку спорту серед людей з інвалідністю та фізично-спортивної реабілітації.
Важливою, за словами Івана, була підтримка батьків.
«Ми якраз завдяки державним програмам соцзахисту без розмитнення придбали за якісь шалені гроші стару іномарку, поставили ручне керування. Я кажу батькам, що я буду їздити в Рівне – мама була в напівінфарктному стані. Як це дитина буде їздити за 70 кілометрів? Але вони мене сильно підтримували й ця підтримка давала поштовх іти вперед і якось коли оглядаєшся, бачиш, що за тобою є підтримка людей, батьків, суспільства, яке навколо мене, друзів, родичів, і розумієш – не можна їх осоромити, вони ж мені довіряють», – зазначає Іван Сівак.
Читайте також: Рівнянин здобув два золота на змаганнях із спортивних танців на візках
Розвиватися попри втрату
Танцями на кріслі колісному чоловік почав займатися з 2006 року. У 2008 році вони з дружиною Надією, яка теж мала інвалідність, вперше здобули перші місця на кубку світу навесні, а восени вже мали у доробку перше місце на чемпіонаті світу.
«У нас багато олімпійських спортсменів, які можуть виступити одну олімпіаду і далі через шалену конкуренцію людина вже не може виступати на наступній. Люди на таких висотах залишаються не так довго, вони ідуть в якусь іншу сферу – в тренерську роботу. Я з 2008 року є постійним чинним чемпіоном світу в різних категоріях до цього часу».
Саме перші перемоги Іван Сівак вважає одними з найважливіших в кар’єрі. Тоді вони з дружиною були шоковані, що перемогли – для молодої пари це був шалений успіх.
«Тренер сказав: ви ще не розумієте, що сталося, але вам капєц тепер. Ображайтеся на мене, хочете плачте, хочете смійтесь, але я з вас буду оті «звьозди» вибивать і я з вас не злізу». Тому що це справді дуже велика відповідальність – втримати той результат, який ти здобув. Особливо якщо ти через рік занять вже на першому місці й ще абсолютно не розумієш того всього шляху й тієї всієї відповідальності. Ми все це відчули потім. Але втрималися – на наступний чемпіонат ми поїхали в Німеччину у 2010 році й знову підтвердили своє перше місце й далі працювали над новими програмами», – пригадує спортсмен.
Спершу пара танцювала тільки латиноамериканську програму – це самба, ча-ча-ча, румба, пасодобль, джайв.
«Кожен зі своїм характером танець, зі своєю енергетикою. Залежно від настрою «заходив» той або інший. Потім ми додали ще європейську програму: повільний вальс, віденський вальс, фокстрот і танго. Там також кожен танець зі своєю енергетикою. Якщо ми з дружиною трошки погиркались, то танго у нас було ідеальне», – розповідає Іван.
Читайте також: Волинський параатлет став чемпіоном світу
У 2016 році під час підготовки до чемпіонату Європи Надія раптово померла.
«Вона була в перукаря. Там була аневризма в мозку. Судина лопнула… Втрачати дорогих людей завжди нелегко, важко, але життя продовжується. У нас є спільна дочка, якій треба було приділяти увагу й себе не втратити, то якось з цієї ситуації ми вийшли», – розповідає Іван. На його очах набираються сльози.
У той час спортсмену було важко думати про продовження кар’єри, втім, велику роль зіграла підтримка друзів і тренерки.
«Вона поставила мені одне просте запитання в той час: «Іване, як ти думаєш, що б вона хотіла, щоб ти робив далі? Як би вона хотіла, щоб ти себе поводив далі?» Вона довго не чекала на відповідь, сказала: «Думаю, вона б хотіла, щоб ти не зупинився, щоб ти продовжував розвиватися. Щоб ти не зупинився, бо є дочка, треба розвиватися, жити. Їй буде набагато легше там, якщо ти будеш успішний тут», – поділився спогадом спортсмен.
Згодом в Івана виникла ідея створити номер-вшанування й присвятити його дружині. З таким номером він виїхав на змагання, яке проходило в тому ж залі, де вони з Надією вперше стали чемпіонами у Нідерландах.
«Напевно, цей момент підготовки, вшанування і цього номеру психологічно витягнув мене з таких важких моментів», – переконаний рівнянин.
Після смерті дружини Іван почав танцювати сольно – п’ять танців з латиноамериканської та європейської програми. Також додалася категорія фристайл, де танцівники під свою музику, свій образ ставлять свою хореографію.
«Якщо в інших танцях ми змагаємося за чвертьфінал, півфінал, змагаємося за місця, то тут ми танцюємо танець один раз і далі його судить група суддів за технічну складову, творчу й рівень майстерності. Це вже більш творча робота і тому вона мені зараз цікавіша», – пояснює спортсмен.
Виступає Іван Сівак і в категорії комбі разом з партнеркою, яка не має травми спинного мозку. Ця категорія вважається найбільш престижною на змаганнях.
«Там така конкретна «заруба». Якщо вже ти там перший, то вже красунчик», – пояснює з усмішкою танцівник.
«Перший контакт»
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну значно вплинуло на емоційний стан представників спортивних танців на колісних кріслах.
«Тут грають роль моменти усвідомлення. У всіх були різні настрої, в основному було якесь збентеження, пригнічення, переживання і про танці в перші місяці не хотілося думати взагалі. Якщо інші спортсмени ще виїжджали в інші країни тренуватися, то тут ти приїжджаєш на тренування, заїжджаєш на паркет і тренер каже: «Що мені з вами робити? Ви як на похорон. Які я з вас буду емоції брати?» – пригадує Іван.
Читайте також: З Дружківки до Любешева: донецькі легкоатлети тренуються за 1100 кілометрів від дому
За словами спортсмена, було важко повертатися до тренувань, однак він відчував підтримку від багатьох друзів та колег з-за кордону.
«Це була одна з ролей у нас як спортсменів, й інших людей, які мають контакти в іноземних країнах, нести політику нашої держави, нести думки нашого народу й те все, з чим ми стикаємось тут», – каже чоловік.
За словами Сівака, у суспільства з’явився запит, як допомогти, чим бути корисним, тож вони з організацією взялися допомагати людям з травмами спинного мозку на прифронтових територіях, зокрема з евакуацією. Тепер Іван почав більше працювати над програмою «Перший контакт».
«Вона полягає в тому, що ми як люди, які мають таку травму, відвідуємо заклади реабілітації, лікарні, куди потрапляють люди з такою ж травмою і разом з командою лікарів, які там працюють, з психологами, ми спілкуємося з цією людиною і ділимося досвідом. Наголошуємо на тих моментах, які можуть зашкодити у перші дні й місяці після травми, на що треба обов’язково звернути увагу і які юридичні права й обов’язки є в цієї людини», – пояснює рівнянин.
Наразі програма діє у військових шпиталях, у Рівненській міській лікарні, також команди працюють у Дніпрі, у Львові, в Івано-Франківську, в Тернополі, в Луцьку й у Києві.
«Проходимо постійні тренінги, навчання з фахівцями, з психологами, реабілітологами, розробляємо власні програми так, щоб це не було якоюсь «отсєбятіною», а працюємо згідно з програмами ВООЗ, затвердженими методами. Хоч наша інформація й унікальна, але треба так, щоб ця інформація не нашкодила пацієнту й справді давала йому правильні наративи й те, що йому не нашкодить, а стане корисним», – пояснює Іван.
За цією програмою діє принцип – «рівний рівному», тобто Іван працює з людьми, які отримали таку ж травму. Метою є якнайшвидше повернення людини у суспільство.
«Щоб людина не залишилась зі своїми проблемами у себе вдома, не залишилась в чотирьох стінах, у своєму просторі, а так, щоб поверталася в сім’ю, в соціум, була повноправним членом нашого суспільства. Тому ми часто спілкуємося з травмованими хлопцями й дівчатами, робимо виїзди в місто», – розповідає спортсмен.
Читайте також: З окупованої Луганщини – на Волинь: спортсмен з Кремінної проїхав пів Європи, аби продовжити тренуватися
Часто травмовані очікують, що від них будуть відводити очі або навпаки кидатися з обіймами, однак поки, за словами Івана, їхні побоювання не справджуються.
«Коли ми виїжджали в місто, то розуміли, що воно живе своїм життям. Звичайно, є більше якоїсь уваги, можливо, хтось кивне чи посміхнеться, але такого, як вони собі думають, слава богу, не було. З цим все добре. Ця тема важлива, але я думаю, потрібно робити для цього окремі тренінги з залученням психологів. Щоб наше суспільство розуміло, як поводитися в таких ситуаціях. Часто ми з військовими спілкуємося. Одна з особливих і важких ситуацій – це коли вони повертаються додому й їхні рідні, друзі, сусіди не знають, як до них підійти, про що поспілкуватися. Як завжди обирається найлегший шлях, щоб розв’язати язик – це випити пляшечку чогось міцненького. У цьому є одна з найбільших небезпек нашого суспільства для людей, які отримують поранення», – каже Іван.
Тому людей з травмами одразу намагаються долучати до активностей, щоб вони розуміли – завжди мають вибір. І це, на думку Івана Сівака, потрібно робити одразу після того, як людина отримала травму.
«Не можна чекати перемоги чи ще чогось, потрібно працювати над цим вже», – однозначно стверджує чоловік.
Одне з хобі Івана – риболовля, тож зі своїми «підопічними» зі шпиталю спортсмен змагається навіть у цьому. Для людей з пораненнями організовують змагання та виїзди до водойм.
Також Сівак наголошує, що працювати потрібно і з родичами поранених, адже часто вони не розуміють, як допомогти близькій людині й можуть несвідомо нашкодити.
«Часто мами, бабусі, дуже категоричні: «Ні-ні, ми будемо вставати, будемо ходити, не треба це крісло». Дуже бояться цього всього. Ми намагаємося пояснювати, що це всього лише інструмент, щоб швидко добратися до точки, до спортзалу, де чекає реабілітолог. Якщо ти годину йдеш до спортзалу, чи повзеш, чи вже вплав, то в самому спортзалі в тебе не буде сил займатися. Почнеш ходити – викинеш його, але зараз сядь, щоб тобі було швидше і комфортніше. Підбери собі комфортне крісло», – наголошує Іван.
«Долучатися до державотворення мають усі»
Важливою є і доступність міста. За роки подорожей країнами світу Іван бачив багато прикладів того, як міська інфраструктура може бути пристосована до потреб людей з інвалідністю. За його словами, уся система в розвинених країнах побудована так, щоб люди з травмами почували себе повноцінними членами суспільства: вони не отримують пільг, але для них створені усі умови для комфортного проживання.
За даними Рівненської міської ради, у місті пристосовані до перевезення людей з інвалідністю близько 23% тролейбусів та близько 8% автобусів. А доступними є 30% зупинок.
Іван запевняє, що місто працює і розвивається, але покращення ситуації залежить від активних громадян і сам цього року долучається до комітету доступності.
«Іноді потрібно трошки наполегливості, але якщо ми будемо очікувати, що хтось зробить щось за нас, то можемо цього не дочекатися. Якщо для людини це важливо, то людина буде нагадувати про це й буде вимагати результату згідно з нормами законодавства, яке є в нашій країні. Ми маємо всі розуміти, що ми маємо долучатися до всіх процесів, містотворення, державотворення. Якщо ми не будемо долучатися до цього, то хтось робитиме це за нас», – каже Іван Сівак.
Читайте також: Мама надихала боротися: Андрій Рибачук із Маневичів навчився жити без ніг
Попри те, що Іван зауважує – отримує більше запалу, коли спілкується з людьми й допомагає їм, ніж коли просто перемагає когось на паркеті, полишати улюблену справу не планує.
Наразі готується до міжнародних змагань в Словаччині й до чемпіонату світу, який пройде в Генуї в листопаді. А також двічі на тиждень встигає їздити до Києва, аби потренуватися з партнеркою.
Спорт, волонтерство, розвиток міста, родина, менторство для людей із травмами – це ще далеко неповний перелік усього, чим встигає займатися Іван Сівак і при цьому надихати не лише людей на колісних кріслах, а і всіх, хто знайомиться з його історією.
Рівнянин каже: в певний момент настає усвідомлення, що ти не просто спортсмен, який представляє свою країну, ти розумієш, що маєш рухатися далі.
«Потрібно тим усім, що в тебе є, ділитися. Усе це використовувати, цю енергію розширювати, щоб вона давала якісь свої паростки й плоди», – каже чоловік.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
