Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Петро Хілько
Петро Хілько

«Уже сьогодні починаємо будувати в Рівному нову команду», – тренер рівненської «Регіни»

16:20 18.05.2020
287

Петро Хілько – постать у волейболі достатньо відома. Адже у різні роки він працював із різними командами Білорусі та Росії і мав позитивний досвід роботи в Азербайджані та Польщі. А найбільшого успіху на тренерській ниві досяг зі жіночою збірною Білорусі, вивівши її на історичне для тієї країни сьоме місце за підсумками чемпіонату Європи-2017 та виборовши почесні бронзові нагороди у змаганнях «Золотої Євроліги-2019».

Зараз Петро Хілько тренує команду «Регіна-МЕГУ-ОШВСМ» з Рівного та має намір створити амбітний конкурентоспроможний колектив. Про це пише Федерація волейболу України.

– Петре Івановичу, ваша біографія має досить загадковий момент. Ви народилися в Україні, навчалися також тут, але свій тренерський шлях розпочали в Білорусі, де працювали і до недавнього часу. Як же так вийшло?

– Насправді, нічого дивного тут нема. Так, я справді народився в Україні – у селі Синьовка Сумської області. Потім навчався в технікумі фізкультури у Дніпродзержинську (нинішнє Кам’янське) та у Сімферопольському державному університеті. До речі, обидва заклади залишив з «червоними дипломами». Але ж то було ще за радянських часів. Тому коли настав час відслужити в лавах Збройних сил СРСР, то я опинився у Бресті. Тоді у прикордонному окрузі дуже серйозно культивували волейбол, проводили різні змагання. Тож я, можна сказати, опинився у рідній стихії.

Взагалі, Брест мені дуже сподобався. Тому коли потім у моїх друзів виникла ідея створити у місті перший у Білорусі професійний чоловічий клуб, я жодної миті не вагався, щоби приєднатися до них. Так виник «Західний Буг», де я кілька сезонів провів як гравець, а потім і очолив його. До речі, він існує й донині та славиться тим, що є єдиною в Білорусі командою, котра жодного разу не залишала елітний дивізіон.

– Тобто Ви маєте білоруське громадянство?

– Так. Коли Радянський союз розпався, я саме був у Бресті. Залишати це місто, що, як я вже сказав, мені дуже подобалося, не мав жодного бажання. Тому й став громадянином Білорусі, де провів солідний період своєї тривалої тренерської кар’єри. Також були 12 років роботи у Росії, а ще досвід діяльності в Азербайджані та Польщі. Україна, виходить, стала п’ятою країною, де я продовжую свою наставницьку діяльність.

– Як і чому опинилися саме в Рівному?

– Бо на мене оперативно вийшли представники місцевої команди і попросили допомоги. Адже на той час «Регіна-МЕГУ-ОШВСМ» перебувала на останній сходинці у турнірній таблиці. Оскільки ж робити тривалу паузу у своїй тренерській діяльності мені не хотілося, я погодився.

– Після вашої появи «Регіна-МЕГУ-ОШВСМ» здобула кілька важливих очок і позбулася позиції аутсайдера. Проте, здається, в її грі, так би мовити, далеко не все стало гладко…

– Ви праві. Не беруся судити, наскільки якісно працювали з командою мої попередники, однак я швидко зрозумів, що деякі гравці не повною мірою відповідають статусу Суперліги. Насамперед, у психологічному плані. Вони ніби не вірили у власні сили. Навіть склалося враження, що тривала серія поразок стала для них нормальним явищем. Потрібно було якось сколихнути їх амбійційно, «завести»… На щастя, поява досвідчених Яни Савочкіної та Антоніни Жук стала для них своєрідним «моторчиком». Дівчата запрацювали по-іншому, із необхідним старанням. І хоча, відверто кажучи, у ключових матчах позитивні результати нам забезпечили, насамперед, ті ж Савочкіна та Жук, «Регіна-МЕГУ-ОШВСМ», образно кажучи, зуміла змінити своє обличчя у позитивний бік.

– Ходять чутки, що ви не проти очолити жіночу збірну України і націлені виставити свою кандидатуру на майбутньому конкурсі у профільному Міністерстві…

– Що не проти, то правда. А чому б ні? Адже в Україні завжди були напрочуд талановиті дівчата. і нинішнє покоління – не виняток. Переконаний, що з нього цілком реально «зліпити» досить потужну команду, яка однозначно не пастиме задніх на європейській арені. Тому якщо мені запропонують очолити українську збірну – я, певно, погоджуся. Тим більше, українську мову я знаю добре, залюбки спілкуюся нею. І якщо виникне необхідність змінити білоруське громадянство на українське - до цього я також готовий.

Натомість, виставляти свою кандидатуру за власною ініціативою – такої думки в мене точно не було. Оскільки насправді це досить делікатне питання, із багатьма важливими чинниками, і вирішувати його слід послідовно і толерантно. Якщо мені дадуть зрозуміти, що зацікавлені у моїй персоні – це одна розмова. Якщо ж такого сигналу не буде, то не варто марити нездоровими ілюзіями.

– Але що ж далі? Ви залишаєтеся в Рівному?

– Так, мені надійшла така пропозиція, і я погодився. Ректор МЕГУ Анатолій Дем’янчук надав мені карт-бланш на певне посилення команди, тож якраз зараз потроху займаюся питаннями комплектації на новий сезон.

– Ставите перед собою завдання зробити «Регіну-МЕГУ-ОШВСМ» одним із лідерів українського жіночого клубного волейболу?

– Принаймні, наблизити її до такого рівня. Знаєте, якщо порівняти жіночий волейбол в Україні та Білорусі, то тут загальна картина однозначно буде на користь першої країни. У Білорусі нема команд рівня «Хіміка» чи «Прометея». А тут ще й інші колективі підтягуються. Та ж «Галичанка-ТНЕУ-ГАДЗ» хороший сезон провела, «Полісся-ЖДУ» виказало амбітність. «Орбіта-ЗНУ-ОДЮСШ» із Гарієм Єгіазаровим – теж не подарунок. Але ж чим вища конкуренція – тим краще для всіх! Тому, звісно, дуже хочеться і «Регіну-МЕГУ-ОШВСМ» підняти до такого ж конкурентного рівня. Початкові умови для цього існують. А тому, можна сказати, ми вже сьогодні починаємо будувати в Рівному нову команду!

Коментарі
2 червня
Сьогодні
Вчора
31.05.2020
30.05.2020
29.05.2020
28.05.2020
27.05.2020
26.05.2020
25.05.2020