Краще бути воїном у саду, ніж садівником на війні: як у Рівному займаються джиу-джитсу
-
-
>
-
>
-
>
4951
Андрій та Олена Ліснічуки з Рівного – спортсмени і тренери. Вони займаються як із дітьми, так і з дорослими, навчаючи майстерності бойових мистецтв і своєрідної східної філософії.
За основним видом діяльності Андрій Ліснічук – заступник начальника патрульної поліції Рівненщини, а ще тренер дорослої спорт-групи, призер та чемпіон України з бразильського джиу-джитсу. Його дружина Олена – тренерка, чемпіонка України з бразильського джиу-джитсу, греплінгу, панкратіону, призерка чемпіонату Європи і Світу. Про спільну спортивну справу подружжя розповідає портал «СВОЇ».
– Кому може підійти заняття з джиу-джитсу?
Олена: Усім. Немає обмежень у віці чи фізичній підготовці. В нас є група початківців, де ми освоюємо базу, їздимо на змагання, відповідно до своєї підготовки та вікових категорій.
– Яка атмосфера у вас панує? На скільки ваші підходи, філософія джиу-джитсу впливає на формування особистості?
Олена: Багато чого залежить від тренера, наставника. Для мене важливо не просто фізично загартовувати дітей, а й готувати їх психологічно, морально. Ми багато приділяймо часу не лише тренуванням, а й розмовам. Інколи батьки розповідають, що є проблема булінгу в школі чи гіперактивності, тоді ми обережно розбираємо складні ситуації.
«Я ставлюся до цього як до великої життєвої місії – повпливати на своїх вихованців так, щоб вони колись у житті зробили правильний вибір»
Андрій: Я проводжу тренування старшої групи. Джиу-джитсу – особливий вид спорту, його зали, зазвичай, називають академіями і це пояснюють тим, що це заняття є передусім інтелектуальним. Це як людські шахи, де в першу чергу, перемагає інтелект,воля і лише потім фізичні сили.
– Суспільство стає дедалі більш агресивним. Як ви радите боротися із цією руйнівною енергією, як її трансформуєте в залі?
Олена: У спорті вона має хороший вихід. Коли ти працюєш сам на сам зі своїм опонентом і повинен показати, чому навчився, то це допомагає у правильному застосуванні. Але прояв надмірної, не здорової агресії в залі в мене категорично заборонений.
В цьому питанні ми шукаємо рівновагу, бо хтось має з надлишком цю енергію, а хтось взагалі немає і не може за себе постояти. І ми працюємо тоді, щоб у дитини формувався стержень, впевненість в собі, коли дитина не слабка – з неї не хочуть знущатися.
Андрій: Це питання філософське. Агресія – це природнє явище, якого не потрібно боятися. Це сила, інструмент, яким потрібно оволодіти, тоді ти починаєш більше контролювати своє життя.
Колись ми, як нація, вже зробили помилку і перекували свої мечі в плуги і зараз пожинаємо плоди такої недалекоглядності. І мені одразу згадалася східна притча. Учні майстра з бойових мистецтв постійно спостерігали за тим, як він проводить багато свого часу в саду, його запитували: «Чому ви так багато часу тут буваєте? Ви – вправний воїн, володієте зброєю, бойовим мистецтвом…» А він відповідав: «Краще бути воїном в саду, ніж садівником на війні». Так і я думаю: «краще бути воїном в саду, ніж садівником на війні.»
– Ви разом боролися? Хто кого переміг?
Андрій: Я програв, бо я прийшов вчитися, а Оленка тоді вже була тренером, та тепер ми розвиваємо це разом. І ця справа стала для мене порятунком, щоб відійти після війни. Я почав займатися у 2012 році, у 2014 я був мобілізований, рік був на Сході і після того як повернувся, зрозумів – на скільки рятівним є джиу-джитсу для мене.
– Як це врятувало вас?
Андрій: Це важко пояснити. Є конкретний діагноз як посттравматичний стресовий розлад – це дуже часто трапляється у ветеранів бойових дій. Коли ти повертаєшся з війни, тобі потрібні чіткі орієнтири, тобі потрібен спокій, звичні й певні речі, які були там, як наприклад, автомат, бронежилет, товариші по духу. Але місць, які дають таку певність, таку чесність у цивільному житті – мало. Але я знайшов це в джиу-джитсу – це справжня боротьба, спорт, де немає місця лицемірству, подвійним стандартам.
Шукайте в житті чесних місць, чесних людей,які не підставлять, не підведуть, не збрешуть. І шукайте місця, які дадуть змогу випробувати себе, бо в таких пошуках, напевно, і є сенс. І одне з місць ви вже знаєте, де шукати.
Читайте також:
