стрічка

«У нас мрія – піднятися з підвалу на землю», – тренер із важкої атлетики Василь Попович

04 Липня 2022, 09:02
На фото: старший тренер з важкої атлетики Василь Попович 1493
На фото: старший тренер з важкої атлетики Василь Попович

Спорт виховав не одне покоління людей. Декого він оберіг від негативних наслідків у житті, декому допоміг реалізуватись, комусь подарував упевненість у собі, а когось виховав як особистість. Про позитивні результати спорту можна розмовляти безкінечно. Чудові результати за кількістю перемог на всеукраїнському та європейських чемпіонатах стабільно показує Василь Попович – старший тренер із важкої атлетики Свалявської ДЮСШ, який розповів нам, чому кращі спортсмени тренуються у важких умовах, але досягають найвищих результатів.

– Кажуть, щоб навчати іншого тієї чи тієї справи, спочатку самому потрібно володіти певними вміннями. Розкажіть нашим читачам про свій спортивний шлях до початку роботи тренером.

– Мій батько займався важкою атлетикою, мама ж навпаки – легкою атлетикою. Зі самого дитинства мені привили любов до спорту, тож потім, наслідуючи приклад батька, також почав «підіймати важке».  Батько наглядав тільки за тим, щоб не було травм. Після 9 класу я вступив до технікуму, навчався там два роки, а згодом вступив до Волинського державного університету, що у Луцьку, на факультет фізкультури і спорту. Під час навчання в інституті отримав травму коліна, тому на цьому мій шлях як спортсмена закінчився. Після закінчення інституту повернувся до Сваляви, де зайнявся відродженням важкої атлетики. На той час вона перебувала у великому занепаді, попри те, що до  моменту розпаду СССР у нас було багато спортсменів, чемпіонів і майстрів спорту.

– На який період припадає «відродження» важкої атлетики у Сваляві? 

– Це був 2010-й рік, коли ми почали просувати цей напрямок. А вже у 2012-му в нас був перший виїзд на чемпіонат України. Тоді наш вихованець Роман Андришин посів 4 місце. Це був перший всеукраїнський старт, на якому ми досить непогано виступили.  З того моменту важка атлетика почала набирати популярності та нових обертів у Сваляві. 

– Де відбувалися перші тренування?

– Тренуємось як і тренувалися тоді у «півниці» (сміється – авт.). У Свалявському будинку культури є підвальне приміщення, де ще я колись тренувався в дитинстві. Це приміщення було абсолютно необладнане. Там жах, що відбувалося.

Але потім якось своїми силами, завдяки друзям, спортсменам ми там зробили косметичний ремонт, повивозили сміття і привели все до більш менш належного стану, аби можна було тренуватись. Тому наш спортзал – це досить таки болюча тема. Всі нам обіцяли допомогти, навіть в обласній раді виділили якісь кошти для цього, але через певні нюанси гроші так і не надійшли, ми навіть були знайшли нове приміщення для тренувань. Виходить так, що хтось із тренерів мріє мати олімпійську медаль, а у нас мрія – піднятись з підвалу на землю. Не знаємо, як це буде. Багато обіцянок, але побачимо час покаже.

– З Ваших вихованців багато хто здобував призові місця на різних чемпіонатах як України, так і Європи. Як почувається тренер у момент перемоги?

– У 2014 році Владислав Безик став призером чемпіонату України у Миколаєві. Андрій Шпичка – вихованець, який виборов «золото» на чемпіонаті України з важкої атлетики серед юнаків та дівчат до 15 років. Світлана Товт у свої 16 років, увійшла до десятки найкращих спортсменок у ваговій категорії до 55 кг і виконала норматив майстра спорту України. Денис Чонка увійшов в десятку кращих спортсменів, посівши восьму сходинку на чемпіонаті України з важкої атлетики серед юніорів до 20 років… Цей список у нас великий, усього і не пригадаєш. 

Якщо говорити про відчуття перемоги, то його важко передати словами, коли ти рухаєшся до мети, тренуючись штангами 60-тих років за відсутності будь-якого фінансування. І те відчуття, яке панує на змаганнях та й тут, в підвалі, не можна порівняти.

Щоб було зрозуміло читачу, то це так, ніби ти тренувався на «Запорожці», а приїхав на змагання на «Ферарі». Тому ці відчуття особливі для нас. Спочатку вони «захлинають», а потім це стає нормою, вже ставмо інші цілі перед собою, одна з яких – майстер спорту. 

У 2016 році ми здобули цю ціль у Скадовську в Херсоні. Це був перший майстер спорту серед моїх вихованців, тому ця відзнака є для мене, як тренера, особливою і надихає рухатись уперед.

– Поговоримо про мотивацію. Як вдається надихнути своїх вихованців на такі високі результати? У чому Ваш секрет як тренера?

– Закохую їх у справу, якою вони займаються. Привчаю їх до дисципліни, до почуття відповідальності, до патріотизму, бо ж спортсмен представляє не тільки себе, а й своє місто, свою область, школу в якій він учиться, тренера. Виховний процес дуже потужний, тому діти так мотивуються. Мотивують також і досягнення, звичайно. Чемпіон України, майстер спорту – це звання на все життя.

– Ви – тренер із великим досвідом. Щоб здобувати високі результати, потрібно мати особливий талант до спорту, чи все це приходить із набутим досвідом, силою духу, працею та бажанням?

– На мою особисту думку, мають зійтись дуже багато факторів. Перший – працелюбність. Спортсмен повинен бути сильний духом і «вкалувати», «вкалувати» та ще раз «вкалувати». Відкладати в бік всі ті гулянки, дискотеки, те, чим займаються його друзі чи знайомі, а він просто повинен забути про це. Другий фактор – батьки. Залежить від того, як батьки ставляться до обраного виду спорту, реалізацію його мрій і як підтримують спортсмена. Далі – тренер, як він працює зі спортсменом. 

Ще один важливий фактор – це фінансова мотивація. Далі – вітамінізація, харчування, режим сну. Тому одного таланту без цих всіх компонентів, на мою думку, не достатньо. Є багато прикладів, коли талановиті діти мають слабенький характер, ламаються, змінюють свої погляди і просто згасають.

– Як залучаєте дітей до тренувань та звідки берете «свіжу кров»?

– Як такого набору немає, ми тим особливо не займаємося, оскільки у нас дуже маленький зал. Діти приходять зазвичай через «сарафанне радіо»: хтось залишається, хтось йде. Дуже сковує приміщення. Ми займаємось по три зміни, по 15 людей у кожній, тому особливо і часу для цього нема. Зі свого боку я б ночував в цьому приміщенні, аби тільки був хороший результат. А раніше справді була практика ходіння по школах та залучання до спорту. Наразі ж діток нам не бракує, їх достатньо.

Зі скількох років набираєте дітей та як  саме відбуваються тренування?

– Дітей приймаємо з 10 років. Тренування безплатні. Спочатку все відбувається в ігровій формі – вони підіймають пластмасову палку, присідають, віджимаються, загально-фізична підготовка. Потім у процесі дивимося, як дитина ставиться до спорту, чи в неї «горять очі», чи вона того хоче, чи ходить через те, що її батьки змушують. Поступово з ігрової форми це переходить у більш інтенсивну фазу. Починаються підіймання 5 кг гантель, 7 кілограм для техніки і т. д. Щодо тренування, то займаємося кожного дня, окрім неділі. Для більш досвідчених спортсменів у четвер та неділю – відпочинок. А так із третьої до шостої години наш зал відчинений. Ми раді кожному.

– З маленькими спортсменами зрозуміло, а який максимальний вік серед ваших вихованців?

– У нас зі старшим поколінням у Сваляві трохи проблематично, адже після закінчення школи, технікуму вони вступають на навчання до вишів і все, зникають із радарів. Добре, коли там, у великих містах, паралельно є секції важкої атлетики, і спортсмени продовжують займатися. Хоча ми виховали чотирьох майстрів спорту, з яких двоє реалізували себе повністю у спортивному житті. Одна з них – Світлана Товт, яка навчалася у Харківському училищі олімпійського резерву, але через бойові дії вимушена була повернутися до Сваляви і вже тренуватись тут на місці, готуючись до чемпіонату Європи, який відбудеться у Польщі вже цієї осені.

– Як вплинула війна на мотивацію у спортсменів?

– Війна вплинула на більш досвідчених спортсменів, адже як таких стартів зараз нема, і ми не розуміємо, куди й на який чемпіонат готуватися. Коли ми приблизно знаємо, які змагання попереду, то і готуємось відповідно, прописуємо плани тренувань, тощо.

Зараз немає виїздів, тож спортсмени тренуються, але вже без того ентузіазму, бо не бачать, у якому напрямку рухатись.

 Багато тих спортсменів, на які ми покладали великі надії, повиїжджало закордон. Дехто повернувся, а дехто – ні. Команда не розпалась, звичайно, але війна внесла свої корективи. Не критично, але тримаємо планку.

– Як сприймають свалявських спортсменів на різних чемпіонатах учасники з великих міст? Чи не було докору  через те, що ви приїхали з «глибинки» і «взули» конкурентів з Києва, Одеси чи Дніпра, де тренування проводять у набагато кращих умовах?

– У нашій важкоатлетичній спільноті немає різниці, звідки ти. На це ніхто не звертає уваги. Ти піднявся на поміст, підняв штангу, ти – чемпіон. Усе. Навіть між тренерами немає такої дискусії, що ти там ось у спортзалі тренуєшся, а я в підвалі з кривою штангою і т. д. Ти виграв – ти чемпіон, і нікого не цікавить, як ти того досягнув. Закарпатців взагалі сприймають із відкритою душею. Навіть коли навчальні збори проводяться, до наших спортсменів класно ставляться, можливо, через менталітет, чи, можливо, через те, що ми так виховані, не знаю. Але закарпатців і особливо Сваляву сприймають дуже добре.

– Які найбільші досягнення є особливо значимими для Вас як тренера?

– Як я вже говорив, це чотири майстри спорту. Перший старт чемпіонату Європи до 23 років у Албанії, де ми стали сьомими. Було досить потужно увійти в десятку найкращих в Європі. Далі був чемпіонат Європи, де ми посіли 5-те місце, і рік тому на чемпіонаті Європи серед молодших кадетів Андрій Шпичка став четвертим. Ці всі відзнаки є дуже важливими для мене особисто. Хочеться привезти, звичайно, золоту медаль, але я впевнений, що все ще попереду. Не менш важливим досягненням є і те, що ти береш дітей з найближчих сіл і, завдячуючи чемпіонатам та змаганням, можеш вивезти їх на море.  Нехай із тих 15 дітей чемпіонами стануть тільки 2-3, але більшість діток на той час навіть поїзда не бачили. Старався, як тренер, два-три рази на рік здійснювати таку поїздку з дітками, тому що медалі не є самою вершиною айсбергу щастя, а от коли ти можеш зробити дитину трішки щасливішою, коли бачиш, що вона рухаються у правильному напрямку, вважаю це також великим досягненням. 

– Що намагаєтесь донести до спортсменів та яким основним принципам навчаєте своїх вихованців?

– Для мене основний принцип – виховати не спортсмена, а людину. Навчити їх як поводитись із дорослими, ставити цілі й досягати їх, не занижувати «планку».

 Коли тільки почав працювати тренером, десь також помилявся через те, що ставив низьку «планку». До прикладу, поставив ціль спортсмену виграти чемпіонат України, і після того, як він досягав її, то «здувався», бо вже отримав все, чого прагнув. Потрібно ставити перед собою більші цілі. 

 Що для Вас особисто значить спорт?

– Спорт для мене – це рух у правильному напрямку. 

– Чи є майбутнє у спортивному житті Свалявщини?

– Звичайно, є, навіть ураховуючи той момент, що у Сваляві немає спортивної бази у школі від слова зовсім. Усі тренування відбуваються в орендованих залах, школах, стадіонах, і нам вдається бути в числі кращих за результативністю в області. Ми виграємо у тих  районів, де діти забезпечені спортивним інвентарем, базами, комплексами, басейнами, всім, чим тільки можна. Тому майбутнє однозначно є! А для того, щоб його покращити, потрібно, звісно, мати відповідні комплекси, також допомагати вступати до державних закладів навчання тим, хто прагне в майбутньому бути тренером. У нас у Сваляві, на жаль, є велика нестача тренерів. Є молоді хлопці, які намагаються увійти в ритм роботи, але на все потрібен час. А майбутнє у Свалявського спорту, можу ще раз наголосити, є!

– Наскільки мені відомо, у Вас двоє дітей: 16-річна дочка та п’ятирічний син. Вони також рухаються стопами батька? 

– Дочка почала ходити на баскетбол, потім на легку атлетику, але згодом перестала займатись. Сина поки не турбую, час покаже. Я не залучаю дітей до спорту, адже це дуже велика помилка, коли батьки змушують дітей ходити на ті, чи інші гуртки. То не є  правильно. Дитина має прийти до того сама, а в спорті її потрібно відпустити у вільне плавання, нехай сама обирає, що їй до душі. Немає поганих видів спорту. Я, наприклад, великий противник того, коли дитину віддають на спортивні секції у 4-6 років. Ми віддамо у 5 років дитину на гурток, а в 10-12 років, коли їй потрібно розвиватися, і вона вже готова до якихось певних фізичних навантажень, дитина «наїдається» цього, їй стає не цікаво. І врешті вона зав’язує зі спортом. 

– Чи підтримує дружина Вашу діяльність, адже навіть з розмови зрозуміло, що тренерство є справою затратною?

– Починав я з 15 гривень авансу і 17 зарплати, та відповідно запитання: «Для чого це тобі? Ти ж маєш роботу, заробляєш тисячі, а тут це». Якщо раніше дружина не дуже підтримувала, то зараз нормально ставиться, як і мої батьки. Друзі багато підтримували у важкий час. Щоб ви розуміли, на чемпіонат України ми не могли виїхати через те, що бракувало коштів на квитки. Але друзі не раз виручали: зідзвонилися, зібрали, виїхали... За це їм велика подяка.

– Чи немає осаду в душі, що десь не реалізували себе, як спортсмен, через травму?

– Абсолютно ні. Цю реалізацію я повністю компенсував своєю тренерською діяльністю. Я отримую від роботи велике задоволення, особливо коли бачиш такі результати. Трішки неприємно, коли в процесі нариваєшся на якусь травму, або коли тебе збоку не бачить влада, чи коли ти повинен йти просити про фінансову допомогу до підприємців чи меценатів.

Тренер, на мою думку, повинен займатися тренуванням, а у нас виходить тренер це – мама, батько, наставник, лікар, вихователь, психолог, менеджер і фінансовий директор. Інколи це настільки виснажує, що ми просто видихаємось. Але, як мені казав один олімпійський тренер, «Вася, ти прекрасно знав, куди йдеш…» (сміється – авт.).

Загалом я щасливий, що реалізував себе як тренер. 

 

Коментар
Код блоку:
15/08/2022 Понеділок
15.08.2022
14.08.2022
13.08.2022
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром