Учителі не будили, коли спав на уроках, – олімпієць Михайло Романчук про дитинство, хобі й медалі

Рівненський плавець Михайло Романчук – володар десятків медалей всеукраїнського, європейського й світового рівня. До речі, кількість нагород спортсмен не рахує. Та точно запам’ятає, що на ХХХІІ літніх Олімпійських іграх здобув бронзу і срібло, а ще встановив олімпійський рекорд.

Між тим, до цих нагород плавець ішов понад 18 років. Про спортивний шлях Михайла Романчука, його дитинство, захоплення поза басейном і особливості стартів говорили під час зустрічі олімпійця з рівнянами. Пропонуємо дізнатися про нашого спортсмена більше.

– Коли ти навчився плавати?

– Мене привели в басейн у шість років. Відтоді я постійно вчуся плавати.

– Пам’ятаєш, на яких  змаганнях ти вперше виступав?

– Перший юнацький чемпіонат України був у 12 років, але тоді я виступав із хлопцями, які були на два роки старші за мене. Тоді ж була перша медаль. Перший чемпіонат Європи був у 2015 році – мені було 17. А дорослий чемпіонат був у 2016 – у 18 років.

Кандидатом у майстри спорту став у 12 років, майстром спорту – у14.

– Розкажи, як ти вчився в школі?

– Перші чотири роки провчився в мами й мені було дуже тяжко. У старшій школі, після п’ятого класу, на мені вже був менш пильний погляд, – пожартував Михайло. 

 А взагалі хочу подякувати вчителям у моїй п’ятій школі, які завжди дуже підтримували, ставилися з розумінням до того, чим займаюся, і не будили, коли засинав на уроках після тренувань.

Думаю, завдяки тому, що були такі вчителі, я досяг нинішніх результатів. І так, школу я закінчив із золотою медаллю.

– Від чого тобі в дитинстві чи юнацькому віці довелося відмовитися заради занять спортом?

– Я не можу сказати, що спорт забрав моє дитинство, але воно було дещо іншим – ми з тренером дуже часу проводили на зборах, багато їздили. У дитинстві мало спілкувався з батьками, родиною. Зараз так само мало часу можу проводити з дружиною. Мені здається, це основне, від чого відмовляюся.

– Як справляєшся з хвилюванням перед стартами?

– Хвилювання, адреналін мають бути. Інакше не буде результату. І з ним не треба боротися, його треба опановувати.

– Якою була ніч перед медальним запливом у Токіо?

– Уночі перед фінальним запливом практично не спав – хвилювання, адреналін. Навіть хотілося взяти тренера за руку й піти погуляти Олімпійським селищем. Після медалей спалося вже ліпше.

– Що зазвичай думаєш, поки пливеш довгі дистанції?

– Моя дистанція дуже довга – буває від 7 до 14 хвилин. Думок буває безліч, вони не закінчуються. І це практично завжди погані думки. Суперники пливуть біля мене, і те, що я думаю, залежить від того, як пливуть інші спортсмени.

– Перші емоції після повернення з Олімпіади?

– Було дуже багато змішаних почуттів. Основне завдання на Олімпіаді ми виконали, але завжди хочеться краще. Після прильоту було дуже багато приємних повідомлень,  вітань, зустрічей, інтерв’ю. Це, звичайно, приємно.

А ще я розумію, що ці медалі мотивують не тільки мене, а й молодь, яка бачить, що все реально, якщо працювати. Я є прикладом для молодого покоління. Така соціальна місія, так би мовити.

 – Маєш хобі поза басейном?

– З хобі мені тяжко (сміється. – ред.), бо я народився в сім’ї спортсменів, моя дружина спортсменка. Тож усе моє життя – спорт. І хобі також спортивне: люблю дивитися перегони «Формулу 1», футбол. Вільного часу немає, щоб самому це спробувати, тому поки тільки дивлюся.

– Ти слідкуєш за «Вересом»?

– Не можу сказати, що дуже сильно… Потрапляю іноді на ігри. Дуже добре спілкуюся з Дмитром Поворознюком, тож дещо знаю про команду.

– Як тобі бути в ролі зірки після Олімпіади?

– Сподівався, що буде багато часу, який зможу провести зі сім’єю. Але у зв’язку з великою увагою преси й громадськості цього часу фактично не лишається. Я просто мрію поїхати з тренером на збори, щоб вимкнути телефон і займатися своєю роботою.

Нагадаємо: раніше мама плавця Олена Едуардівна поділилася невідомими фактами про спортсмена.