«Якщо ти маєш силу волі, її можна проектувати на будь-що», – перша українка, що підкорила Еверест

Ірина Галай – мукачівка, яка стала першою жінкою України, котра піднялась на Еверест. Сталося це 20 травня 2016 року. Таким чином, дівчина — перша українка, котра здійснила сходження на найвищу гору світу.

Які плани на майбутнє та як рекордсменка пережила карантин, кореспондентка Район.Мукачево почула з перших вуст.

– Пандемія коронавірусної інфекції суттєво вплинула на життя кожної людини. Як змінилось твоє життя? Чим ти займалась на карантині, коли кордони буди фактично зачинені і вільно подорожувати не було можливості?

– Я  була у Німеччині, коли почула про закриття кордонів через карантин. В мене чоловік із Німеччини, і ми якраз в той час були у Франкфурті. Ми відразу вирішили приїхати додому, адже живемо ми в Україні. Швидко зібрали усі речі в машину і приїхали на Закарпаття до моїх батьків. 

Я дуже рідко в них бувала останнім часом. Якщо і приїжджала, то ненадовго, всього на кілька днів, та й ті в мене були розписані. У мене ж тут всі друзі дитинства, сестра, племінники. Я з батьками дуже мало проводила часу. Зазвичай, я прокидалась і йшла на цілий день, а коли поверталась, вони вже спали. А зараз випала нагода з ними побути. 

Хотіла, щоб вони менше виходили з дому під час карантину, сама їздила до магазину і купляла їжу. Але вистачило мене на місяць. Я всіх дістала до ручки (ред., – сміється). 

Я всіх посадила на дієту. Не люблю, коли неправильно харчуються. Змусила усіх займатись спортом. Мама щодня почала зі мною робити зарядку. А вже через три тижні мама тонко почала мені натякати, що я ніби в Київ збиралась їхати. 

Згодом я поїхала у Карпати. Зібрала групу альпіністів, які засиділись вдома, і ми почали подорожувати горами. За цей час я відкрила нові для мене вершини, побувала там, де раніше не була. Це було щось неймовірне.

– Чим відрізняються Карпати від гір-восьмитисячників? Ти ж, мабуть, вже звикла до високих гір?

– Я, звичайно, дуже люблю високі гори, це зовсім інша енергетика, але Карпати теж дуже круті. Це повітря, цей ліс. Зазвичай я беру із собою важкий рюкзак, щоб потренуватись. Ми беремо намети і вирушаємо на кілька днів. 

Ходили на Піп-Іван Мармароський, на Говерлі були кілька разів, на Стій піднімались. Це така крута гора. Я колись давно на ній була. А зараз ми піднімались прямо по водоспаду Шипіт. 

Я отримала неймовірне задоволення від карантину в Україні. І потім  навіть організувала табори для дівчат, які приїжджали з усієї України, зі сходженням на Говерлу. Ця ідея також виникла на карантині, бо я дуже непосидюча, мені важко на одному місці сидіти.

– Що було далі, після того, як жорсткий карантин завершився?

– Ми полетіли в Туреччину, щоб піднятися на гору Арарат. Ця країна перша відкрила кордони для туристів. Я зібрала друзів і великою компанією, приблизно 16 людей, ми піднялись на вершину.

– Коли взагалі виникло бажання підкорювати гори? Ким взагалі хотіла стати у дитинстві?

– Я взагалі ніким не хотіла стати в дитинстві. Я була дуже важка, закрита.

– Ти інтраверт?  

– Повністю. Вже зараз я більш публічна, але це не було моє бажання. Коли мені довелось вперше давати інтерв'ю, я була в стресі. Я сиділа перелякана. Потім вже легше стало. 

А в дитинстві я дуже любила бувати в дитячому таборі «Мрія». Він став моїм другим домом. Я навіть і зараз їжджу туди із задоволенням. Просто в річку ноги опустити. Це таке щастя. Батьки з шести років мене туди відвозили, і я там залишалась на кілька змін. Спочатку мені там не подобалось і я просилася додому, а вже потім починаєш знайомитись, якісь друзі з'являються.

До того ж батьки мене туди відправляли чи з сестрою, чи з якоюсь подругою. Тобто, я не одна приїжджала. І нас там возили в гори. Також там було спортивне орієнтування і трошки скелелазання на Обавському камені. 

Потім – Говерла. У школі була, але вона далась мені нелегко. Я тоді не дуже знала, що існує такий спорт. На жаль, Закарпаття ще не дуже в розвинуте в цьому напрямку. Але я б дуже хотіла працювати, щоб це змінити. Скалодром поставити, тому що зараз скелелазіння – оліймпійський вид спорту. І я впевнена, у нас дуже багато талановитих людей, які могли б розвиватися.

– Коли з'явилось бажання піднятись на Еверест?

– Мені було 26 років, коли я це придумала. Мені сказав один мій товариш, що на Евересті ще не було жодної українки. На той час я вже три роки ходила по високих горах. Почала з Казбеку в Грузії, потім Кіліманджаро, потім Альпи.

Перед самим Еверестом я піднялася на найвищий вулкан в сівті Охос в Чілі, а це майже сім тисяч метрів над рівнем моря. І я вже зрозуміла, що в мене лежить до цього душа, мені дуже подобається і я дуже класно почуваю себе в горах. 

Тож, коли я почула, що жодної укарїнки на Евересті ще не було, це стало для мене викликом. 

Я взагалі люблю рекорди. Я завжди відслідковую їх в Інтернеті, мені цікаво, хто поставив черговий рекорд в якомусь виді спорту. Рекорди – це завжди характер. Я розумію, наскільки важко вони даються людині, яка фактично з п'яти років починає цим видом спорту займатись.  

В альпінізмі – все зовсім по-іншму. Треба бути просто закоханою у цю справу. Любити гори. Я кайфую кожен день в горах. Мені подобається сам процес. Що б не сталося, я все сприймаю спокійно і знаю, що робити. В мене таке відчуття, що в минулому житті я цим займалась або жила в горах. Я тут, як удома. 

Так я подумала, що треба спробувати забрати цей рекорд. Але шлях до цього був непростий. 

Непал – країна, де розташована гора. Місцеві на цьому заробляють, адже це їх основний вид заробітку. Лише за дозвіл на підняття на гору треба заплатити 10 тисяч доларів. Плюс провідники, шерпи. Вони придумали собі цілу схему, як заробляти гроші на цьому. Я знайшла класного гіда і написала йому у фейсбук. І почався мій шлях до мрії.

– Скільки часу пішло на підготовку?

– Від ідеї до реалізації пройшло пів року. У мене не було ані секунди сумнівів, що я піднімусь. В мене ще не було ні команди, ні коштів, а я вже всім говорила, що я їду на Еверест. Мене підтримали рідні, друзі, спонсори знайшлись. Я тільки про це і говорила, я вже була там думками.

– Чи вартувало це витрачених зусиль?

– Якщо стоїть ціль забрати рекорд, то так. Є хтось перший, хто підкорить Еверест, а є всі інші. Але туди приїжджають дуже багато людей і велика частина не розуміють, для чого вони там. І вже через тиждень вони летять додому. 

Хтось думає, я підкорю Еверест і всі знайомі мене будуть вважати героєм. Дуже часто таких людей ламають гори. Ти маєш туди йди з любов'ю і з бажанням з'єднатись з горою, а не просто сфотографуватися і розповідати, який ти крутий.

– Чи була ти впевнена в своїх силах, що витримаєш це сходження?

– Так, я дуже витривала. Я почала бігати в 2013 році. Зараз займаюсь кросфітом та боксом. Я готувалась, кожен день у мене були тренування, мене готувало кілька тренерів. Бігала на скалодром після роботи. І дуже було важливо перед дорогою відпочити.

– Скільки тривало саме сходження?

– Місцяць в мене зайняло саме сходження на Еверест. Від старту з базового табору до повернення. Базовий табір знаходиться на висоті п'ять тисяч сто метрів. І туди ще тиждень добиратись. Але час так швидко пролетів. Там, здається, що вже набридло, а додому повертаєшся і ти починаєш вже за цим всім сумувати. 

Там навколо тебе нові люди і ти до них так звикаєш. Ви стаєте якісь рідні і близькі. У мене взагалі багато друзів з усього світу. Тебе гори або дуже зблизять з людиною, або розведуть назавжди. Там ніхто не грає роль, через тиждень тебе можна, як книжку, читати.

– Що для тебе стало відкриттям або несподіванкою?

– Для мене були відкриттям нові можливості людського організму. Кожного разу, коли тобі здається, що це останні сили, відкривається друге дихання, а потім дванадцяте, а потім двадцяте. І поки тобі реально буде потрібно, ти будеш знаходити в собі сили. 

Ти повністю управляєш собою і можеш взяти від свого ресурсу стільки, скільки тобі потрібно. Просто треба вміти це робити. А щоб відкрити ці можливості, ти мусиш дійти до якоїсь межі і навчитись контролювати свій важіль самозбереження.

– Чи є в планах інші вершини, адже найвища вершина вже подолана?

– Зараз в мене в планах – ще одна вершина. В Пакистані є ще одна гора-восьмитисячник. І на цьому з високими горами я буду завершувати. 

Шкода витрачати своє здоров'я. Адже на такі високі гори витрчаєш великі ресурси організму. Далі будуть вже гори в задоволення до п'яти-шести тисяч метрів.

– Чи вистачає в тебе часу на саморозвиток?

– Кожен день намагаюсь це робити. В усьому. Я – людина, яка любить експериментувати. Я не боюся піти на якісь курси, вивчити щось нове. Але спілкування дає теж класний розвиток. Ну і звичайно, дякуючи телефону й інтернету, ми можемо знаходити ту інформацію, яка нам потрібна.

–Якою ти себе бачиш через років 20-30? Чим би хотіла  займатись?

– Я сподіваюсь, що буду допомогати Україні розвивати спортивні напрямки. Дуже хочу, щоб молодь розуміла, що існує ще щось, окрім роботи. Все має бути в гармонії. Я б дуже хотіла якийсь внесок зробити для держави, особливо для Закарпаття. 

Я хочу, щоб у молоді з'явилось більше можливостй для розвитку. Щоб вони могли обирати, куди піти і чим займатись. І щоб пам'ятали, в світі існує не лише бокс і футбол.

– Чи залежна ти від думки оточуючих? Приміром, чи не чуєш настанови, що тобі вже час мати родину, дітей?

– Поки в мене немає дітей, я ходжу на восьмитисячники, попри те, що всі мені говорять, що це небезпечно. А ще я розповідаю всім, що так і треба робити.  Не треба ніколи нічого боятися і треба відстоювати свою думку. 

Можливо, в школі були думки, як сподобатися всім, але з кожним роком приходить розум, і ти розумієш, якщо ти щаслива, ти все робиш правильно.

– Що для тебе самореалізація?

– Для кожного самореалізація – це ось інше. Те, що приносить задоволення і те, що робить щасливою. Для мене це не пов'язано з чоловіком, дітьми. Я дуже хотіла би довести до масштабу бізнес. Я максималіст. Якщо в мене щось є, я хочу ще. 

Зараз в мене нова ідея – хочу отримати права на літак, а потім на гелікоптер. Я розумію, що це моє. Я на висоті, як в горах, так і в літаку, відчуваю себе спокійною, адекватною людиною. Я спокійно можу приймати рішення.

– А чи існують хвилини слабкості?

– Я можу шкодувати когось. Це хворі діти, питання глобального потепління. Я реально бачила цю проблему, але розумію, що нічого вдіяти не можу. Ящко це можна назвати слабкістю, то так. Коли ти розумієш, що світ рухається не в тому напрямку.

– Як гадаєш, чому люди зупиняються на півшляху до своєї мрії?

– Це відбувається, коли людина не має позитивного досвіду перемог. Моя порада: коли не можеш зробити щось велике, зроби щось маленьке. Щоб відчути, що таке ейфорія перемоги. 

Я себе постійно дресирую дисципліні. Я стою в планці кожен день. Це для мене якась галочка. Коли ти розумієш, що в тебе є дисципліна і ти маєш силу волі, її можна потім проектувати на будь-що. Людині потрібно навчитись з собою домовлятись.

– Чого ти боїшся в житті? Можливо, самотності?

– Я боюсь живу рибу. Дуже не подобається плавати, коли я відучуваю, що поруч плаває риба.

– А щодо самотності, звичайно, не хотілося б залишитись самій. Але мені навряд чи це загрожує. До мне постійно липнуть люди. 

Я  розумію, це не від старості залежить, а від твого світосприйняття. Якщо в моєму житті щось, не дай Бог, станеться, я сяду в літак і полечу в Катманду. Я бачила світ. Я розумію, що не обов'зково сидіти в дев'ятиповерхівці і плкати, що в тебе все погано.

– Чи залишається для тебе Мукачево рідним містом? Чи є відчуття, що ти повертаєшся додому?

– Я постійно всім розповідаю про Мукачево і про Закарпаття. Я дуже люблю все закарпатське. Ми дуже круті, і в нас дуже крутий край. Ми всі дуже веселі, класні, смішні, тут все прекрасне. І кухню нашу дуже люблю. І в мене завжди з собою є герб Мукачева. Я його ношу з собою в гори, піднімаю на вершину, для мене він навіть важливіший, ніж прапор України.

– Ніколи не виникало бажання виїхати жити за кордон?

– Ні, ніколи. Я вже була всюди. У мене нема бажання знаходитись за межами України довго. Мене вистачає на кілька місяців. У нас гарні люди, смачна кухня, менталітет, та взагалі, все. 

Я об'їздила увеcь світ, але точно можу сказати, що Україна – найкрутіша. Для мене завжди особливий політ додому. Коли я лечу в літаку, в мене завжди чудовий настрій. І я щоразу тішуся, що я повертаюсь додому.