«Мрію пограти в країнах Європи», - футзалістка із Мельників

28 Лютого 2019, 15:00

1368

Лютий 2019-го став історичним для футзалу – вперше в історії відбувся Чемпіонат Європи серед жінок. В лютому за нагороди змагалися чотири кращі збірні на континенті, які пройшли відбір і вийшли до цієї стадії. Йдеться про збірні Іспанії, Португалії, Росії та України. Наші футзалістки опинилися в компанії найкращих у Європі. У півфіналі наші дівчата програли Португалії, а потім у матчі за бронзу в серії пенальті поступилися Росії. Не надто втішний підсумок, але навіть при цьому збірна України увійшла в історію.

Є в цій історії і полтавський слід, який забезпечила футзалістка збірної України і за сумісництвом капітан полтавської команди «ПЗМС» – Юлія Дударчук. Після травм Таїсії Бабенко та Олени Цикаленко, Юлія залишилася єдиною полтавською збірницею у фінальній частині ЧЄ. Вже після повернення з Гондомару ми поспілкувалися з Юлією і вона розповіла нам про свій шлях у футзалі, чим Полтава відрізняється від Волині та чому колишній наставник «Ніки-ПНПУ» Сергій Ягодкін – був крутим, - пише «Полтавщина спорт».

Читайте також: Мельниківська футболістка із модельною зовнішністю не уявляє життя без футболу

– Юліє, ти виросла у Шацькому районі на Волині. Напевно в дитинстві вболівала за луцьку «Волинь»? Чи була вона на той час культовою у регіоні?

– Сама «Волинь» ні, але культовим персонажем був Віталій Кварцяний. Село Мельники де я виросла, знаходиться за 140 км від Луцька і всі хто цікавився футболом, мріяли поїхати і подивитися на легендарного Кварцяного (сміється). А так, я не можу сказати, що серйозно цікавилася футболом — просто грала з хлопцями з компанії старшого брата та й усе.

– Ти виросла в родині з трьох дітей. Наскільки мені відомо, крім брата в тебе ще є сестра.

– Так, брат старший за мене на два роки, сестра на п’ять, а я найменша. З сестрою у нас серйозна різниця у віці, то ми якось менше проводили часу разом. Просто мали різні інтереси. А от за братом я ходила увесь час. Просто всюди була з ним. Він навіть ображався (сміється). Але так, я власне і почала грати у футбол (сміється). Пішла з братом на вулицю, хлопці грали, і я з ними.

– У матеріалах про тебе від Волинських журналістів, можна зустріти фразу «у Юлії в роду були футбольні зірки». При цьому, ніколи не звучало жодного прізвища чи конкретики. То що в тебе за зіркові родичі?

– Ні, то журналісти трохи перекрутили (сміється). Мій дядько грав на аматорському рівні у чемпіонаті району та області. От і вся зірковість.

– Історій, коли дівчинка грає з хлопцями у футбол немало, але не завжди це приводить до серйозних спортивних результатів. Коли ти зрозуміла, що власне крім футзалу тобі нічим більше займатись не хочеться?

– Тут треба почати заздалегідь. Живучи у Мельниках, я грала у футбол з хлопцями і навіть брала участь у районних змаганнях. Організатори допускали, і навіть раділи (сміється). Мій перший тренер Володимир Кубай вирішив допомогти мені потрапити до професійної команди і зателефонував спочатку до «Біличанки» – не додзвонився, а потім до покійної Ольги Сергіївни Ягодкіної. Він порекомендував мене і вони домовилися, що я маю поїхати до Полтави. Це мало бути через півроку, щоб з наступного семестру навчатися вже там. От тоді я й зрозуміла, що власне нічого крім спорту більше й не хочеться. Я півроку ще ходила до школи на Волині, але вже твердо знала, що не буду там надалі. Всі думки були лише про Полтаву та спортивний інтернат. Мені було 13 років, і саме в той період я вирішила.

– Твоя мама була проти. Як вдалося переконати?

– Звісно, їй було важко мене відпускати. Мені 13 років, та й я ж була найменшою. Переконати її вдалося татові. Він мене й відвіз до Полтави. Там після першого тренування з Ягодкіними вони мене прийняли і я залишилася. Знаєш, перший місяць був важким. Я навіть плакала.

– Сумувала за домом?

– Так. Нове місто, все чуже, нікого рідного. Потім пройшло півроку-рік, вже освоїлася, з’явилися нові друзі. Хоча перший час, коли приїжджала додому на канікули, то поверталася до Полтави теж зі сльозами.

– Ти розповідала в одному з інтерв’ю, що люди у Полтаві й на Волині по-різному розмовляють.

– Так, у Полтаві є свій суржик, на Волині свій. На велосипед у нас кажуть «ровер», на сковорідку — «петельня», на квасолю — «волох», на ожину — «ведмедІ»... Часто мене не розуміли, казали що я «бандерівка». Запитували: «А це ти живеш там де гори?», я відповідала: «ні, вчіть географію» (сміється). Гір у нас справді немає, але є чудові Шацькі озера.

– Ти вже давно живеш у Полтаві, і буваєш на Волині. Чи швидко «переключаєшся» у плані спілкування.

– Коли тільки приїжджаю, за звичкою спілкуюся на полтавському суржику, а вже побувши деякий час вдома, починаю знову говорити українською. Якщо чесно, цей суржик мені не подобається, я б хотіла не асимілюватися під Полтаву, але виходить не завжди.

– А які слова родом з Полтавщини дивують волинян?

– Наприклад, дієслова, що в інфінітиві закінчуються на «ть»: «ходить», «гулять», «балакать». Для волинян це незвично.

– Повернемося до футзалу. На Волині ж є команда «Ладомир», але тебе відправили до Полтави. Як так сталося?

– Вони мене не запрошували аж поки я не зібралася у Полтаву. Потім прокинулися, але я вже твердо вирішила, що їду до Полтави.

– Яким було твоє перше враження від Полтави? Тільки чесно:)

– Не дуже позитивним. Коли я приїхала йшов дощ, і все було сірим, брудним і похмурим. Але зараз я дуже люблю Полтаву.

– Хм.. а чим Полтава для тебе хороша?

– Тим, що вона маленька і компактна. Тут немає того людського вулика, який можна побачити у великих містах, на кшталт Києва Харкова чи Дніпра. Я люблю багато гуляти пішки. Але маю сказати і про негативне – коли відходиш від центральної частини, то там місто вже не таке гарне. Більше схоже на якусь сільську місцевість.

– Повернімося до футзалу. Завжди дуже багато компліментів звучить на адресу покійних Сергія та Ольги Ягодкіних. Розкажи якусь історію, яка б давала зрозуміти, що вони дійсно круті.

– Коли я почала тренуватися, Сергій Григорович щось у мені побачив. Сказав: «з неї будуть люди». Мені було 14 років, а він вже казав, що я гратиму у збірній України. Влітку, коли всі їздили відпочивати, я залишалася у Полтаві, жила вдома у Ягодкіна і кожного дня тренувалася. Він мене міг відпустити додому хіба що на тиждень. Знаєш, якби не він, не знаю чи грала б я зараз у футзал взагалі.

– Напевно його смерть була для команди як удар молота по голові...

– Все почалося ще зі смерті Ольги Сергіївни. Вона тяжко хворіла, але з’являлася на тренуваннях. Після того як вона померла, ми взагалі не знали, чи буде ще існувати «Ніка». Сергій Григорович зумів зібратися з силами і зберіг команду. Але все одно, він все частіше занурювався в себе. Смерть дочки його дуже сильно вразила. Тому «удар молотом» був повільний і почався ще раніше.

– Після смерті Ягодкіна зникла команда «Ніка» і на її місці з’явилася команда «ПЗМС». Ви вже четвертий рік граєте під керівництвом Миколи Кудацького, завжди змагаєтеся за чемпіонство, але ще жодного разу його не виграли. Чому?

– Минулого року ми були дуже близького до чемпіонства. Якби склад залишився таким же, ми б його взяли. Зараз теж кілька дівчат нас залишило. Травмувалися Тася Бабенко, Маргарита Мочалова, зараз от Олена Цикаленко. Пішли Валерія Єрмоленко, Альона Деркач, Алла Карпенко, Іра Гавриш...

– Зараз склад команди суттєво оновився. Наскільки це болісний процес?

– У команді зараз багато молоденьких дівчат, і у команді дуже приємна атмосфера. Я б сказала, набагато краща ніж була раніше. Всі на рівних правах, всі поважають один одного.

– А раніше хіба було не так?

– Чесно? Не було. Футзалістки ділилися на старших і молодших, та й взагалі дружили окремими групками. Зараз команда це один організм. Зараз нам важче, немає зіграності. Але я думаю, що якщо ми збережемо цей склад і тренуватимемося так як тренуємося зараз, то наступного року можемо розраховувати на гарний результат.

– В якому режимі зараз тренується команда?

– Тренуємося п’ять днів на тиждень з понеділка по п’ятницю в нас одне вечірнє тренування. Потім або гра і після неї сауна, або в неігровий час сауна і вихідний.

– В одному з інтерв’ю ти говорила про те, що команді «ПЗМС» потрібен психолог. Такої штатної одиниці так і не з’явилося.

– Був потрібен. От це якраз і ілюструє те, якою тоді була наша команда. Зараз, повторюся, колектив став єдиним цілим і нам психолог вже не потрібен.

– В тебе колись було таке, що після фінального свистка тобі було соромно за свою гру на паркеті?

– Так. Свіжий випадок – кубкова гра з «Теслою-2». Той матч вже нічого не вирішував, ми виграли з рахунком 3:1, але враховуючи рівень суперниць, грали так непереконливо, що потім дійсно було соромно. Взагалі незрозуміло, у що ми грали.

– Як ти «відходиш» після провальних матчів?

– У зимовий період їду кататися на сноуборді. У теплий просто пішки гуляю містом. Це розслабляє і взагалі я це люблю.

– Поговорімо про збірну і Чемпіонат Європи. Коли ми спілкувалися з тобою перед півфінальним матчем з португалками, ти говорила, що всі налаштовані на перемогу. Втім, на паркеті був помітний мандраж, та і результат говорить сам за себе. Що пішло не так?

– «Не так» почалося після другого пропущеного голу. Мандраж був тому що це була велика відповідальність, яка, мабуть стала тягарем. Треба було підходити з холодною головою.

– Ти щось побачила у португалок, що можна було б застосувати у своїх тренуваннях?

– Не знаю як щодо тренувань, але точно можу сказати, що це величезний досвід. Знаєш, у нас у дівчат у кожної свої козирі. Хтось швидкий, хтось технічний, хтось добре грає корпусом. У португалок же всі – універсальні. Вони з 3-4 років починають займатися і це дуже помітно. Матчі з такими командами – велике джерело мотивації. Одразу бачиш, до чого прагнути.

– Потім був «бронзовий фінал» проти збірної Росії – команди, де система підготовки навряд чи сильно відрізняється від нашої, але і там теж виграти не вдалося.

– Ми провалили перший тайм, пропустили два дурнуваті голи... Це був просто жах. У другому вже прокинулися, відігралися. Якби в цьому турнірі були передбачені екстра-тайми, впевнена ми б виграли. Ну а так, лотерея і тут нам вже не пощастило. Було дуже образливо, емоції переповнювали.

– В інтерв’ю Олегу Дубині ти говорила, що після закінчення університету хочеш бути тренером. Тобі 22, в тебе ще кар’єра гравця у повному розпалі, чому ж основні амбіції стосуються тренерства?

– Я давала інтерв’ю Олегу, здається, у 2016-му році. Тоді ще не було ні офіційного Чемпіонату Європи з футзалу, ні Ліги Чемпіонів у жіночому футзалі не було. Зараз же амбіції змінилися, адже я бачу що переді мною відкрилося багато шляхів. Є така мрія пограти за кордоном. Мені подобаються три чемпіонати – італійський, іспанський та португальський. У клубі з цих країн я б хотіла пограти.

– Хто краща футзалістка світу прямо зараз?

– Португалка Ванесса Сотелло

– На ЧЄ збірна України грали проти збірної Росії. Чи була якась додаткова накачка перед цим поєдинком, адже між нашими країнами йде війна?

– Ми готувалися до росіянок, як до звичайного суперника. Накачка більше була від вболівальників у соціальних мережах. Писали багато гидоти і до матчу, і особливо після. Це було неприємно.

– Полтава маленьке місто, і в принципі у Полтаві команду «ПЗМС» люблять. Тебе впізнають на вулицях?

– Буває (сміється). Автографи не просять, але іноді вітаються, хтось може тикнути пальцем «а це ж вона вчора забила». Буває таке.

– Ти вже багато років у Полтаві. Ти відчуваєш себе полтавкою?

– Так, вже до всього звикла. Таке враження, що я тут не шість років, а всі 16.

– Чим Полтава ментально відрізняється від Волині?

– Якщо чесно, складається враження, що на Волині люди добріші. Там всі якісь більш відкриті. Полтавці більш замкнуті. Звісно це я суджу не по своєму оточенню, а спираючись на спостереження у транспорті чи на вулицях.

– Хмм.. цікаво:) Зараз перейдемо до двох завершальних блоків запитань. Я назву тобі ім’я і прізвища людей, а тобі треба буде охарактеризувати їх одним словом.

– Давай спробуємо.

– Микола Кудацький.

– Дбайливий.

– Олександр Кудацький.

– Розумний.

– Олег Шайтанов.

– Справедливий.

– Олена Цикаленко.

– Енергійна.

– Таїсія Бабенко.

– Неслухняна (сміється).

– Олег Шостак.