Феєричні емоції від перемог олімпійських козаків
-
-
>
-
>
-
>
2030
Завершився день тринадцятий (08.08.2024) Олімпійських ігор.
І зовсім не нещасливий день. Козацький! Бо ж найкращі емоції нам дарували найкращі чоловіки. Причому, вони ніби розіграли заздалегідь сплановану партію, «підсадивши» нас на золото пізно вночі (по факту, вже 8 числа), приправивши сріблом ввечері, а на десерт подали бронзу.
Олександр Хижняк (бокс). Феєрично. 1 та 2 раунд – рівна (по суті) боротьба. А третій - в одні ворота!. Є золото! І безсоння від емоцій, які переповнюють. Але що там мої емоції – треба побачити емоції Саші. Ви бачили церемонію нагородження? Бачили очі Олександра під час виконання гімну? Стриманий весь турнір, зібраний, чіткий, який жодного разу не дав інтерв'ю, коротко пояснюючи: «Після фіналу». Як, ніби, був впевнений, що той фінал буде. Чи таки був? Подивіться церемонію, послухайте перше інтерв'ю. Воно того варте.
Парвіз Насібов... Звісно, всі дуже хотіли золото. Ще одненьке золото. Апетит же розігрався. А як Парвіз її хотів – саме золоту медаль, бо срібну олімпійську він вже мав. Трохи не вистачило, зовсім трохи. Знову другий. І знову парадокс (який і зовсім не парадокс), коли людина, яка стоїть на 3-й сходинці п'єдесталу – щаслива, а на другій – нещасна. Хоч вага медалі мала би свідчити про зворотнє. Життя.
Дякуємо, Парвізе.
Жан Беленюк. За Жана було особливо нервово. Бо вже знали інформацію, що це його остання звитяга. Вчасно закінчити і на вищій ноті – далеко не до всіх спортсменів доля така прихильна. Але нам повезло – Жан був заряджений на боротьбу. І бронза наша. І картинка на все життя – Жан знімає борцівки і прощається з килимом. Одні флешбеки тепер: Хижняк і гімн, Жан і взуття...
Так, а тут я хочу зробити маленьке не спортивне вкраплення, але важливе. Бо (не часто), але зустрічала скептичну, зверхню, ксенофобну, саркастичну репліку «хм...козаки»...
Ну, так, прізвище та ім'я нашого срібного героя та зовнішність бронзового явно натякає на «неукраїнськість». Тож, для довідки про «понаехавших». Жан народився і все життя жив в Україні. Його мама – з України, тато – з Руанди, був студентом. Коли в Руанді почалася громадянська війна, поїхав туди, і там загинув. Ще раз, Жан – українець.
Парвіз. Народився та жив в Азербайджані до 6 років, коли родина переїхала до України. Зараз йому 25 років. Всю спортивну кар'єру він захищає кольори нашої країни.
Респект вам, хлопці.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
