Команда, за яку хочеться вболівати

Я, як завжди, колупалася в якомусь піску чи клумбах, коли почула неймовірний рев голосів із двоповерхового дерев’яного будиночка. Вискочила сходами нагору й застигла. Навколо маленького телевізора, їй-богу, менших не бачила за усеньке життя, з якого стирчала крихітна антенка, зібрався з десяток чоловіків із загорілими, а то й згорілими спинами.

Затока 2006 – так підписані на звороті мої світлини з того року. І це перший спогад Із футбольного матчу, який зберігся в моїй голові. Тато з колегами з роботи, ясна річ, вболівали за Україну на Чемпіонаті світу. Відрядження на південь, палюче сонце, ріки пива й емоції, які клекочуть всередині.

Наступний епізод зі спогадів – звичайна кухня. Це тріумфальний матч того ж мундіалю. Серія пенальті – надто бурхливе видовище для шестирічки, тож я ховаюся за одвірок щоразу, коли хтось із швейцарців підходить до 11-метрової позначки. Того ж вечора по-дитячому закохуюсь в СаШо і на довгі роки врізаю в пам’яті аудіодоріжку з до хрипу щасливими вигуками Віктора Вацка.

Починати вболівати за збірну на піку – ніби шалено котитися з гірки в прірву всі наступні матчі й чемпіонати. Чекати на цього ж рівня ейфорію, сюжетні повороти, кульмінацію, щасливі фінали і сльози радості – ніби полювати на дофамінову голку.

Я бачила багато матчів – від розгромної перемоги над Сан-Марино, коли за сімейним столом мало хто дожив до дев’ятого голу (так, звитяги також бувають нудними), до болючої поразки від Французів 3:0 після запаморочливої перемоги, що прибила нашу пильність.

Та найціннішим в моїй пам’яті залишиться вираз обличчя Кріштіану Роналду після матчу з Португалією в Києві. Як же муляла йому тоді ця поразка 2:1 від якоїсь там України, як розпачливо він бив руками землю і кривив мармизу. Бо не очікував того, що на полі йому протистоятиме колектив. Команда, яка стояла і билась до останньої хвилини, попри страшенний натиск суперника. Завжди в цей момент у моїй пам’яті спливає епізод із судомою Миколенка, який забив на біль, підвівся на ноги й відвів загрозу від власних воріт на останніх хвилинах.

Можна було хтозна скільки розповідати перед матчем з Румунією про те, що нинішня збірна «найсильніша за весь час», а це, на мій превеликий жаль, линуло зі всіх кутків і шпальт. Але звідки з’явилося це твердження, якщо ми ще жодного разу не побачили цього на полі?

Аргументувати це тим, що більшість гравців грають в топ-чемпіонатах як мінімум безглуздо. Зрештою, навіть клас таких клубів як «Реал Мадрид» і «Челсі» завжди губився і губитиметься в порівнянні із командною грою і самовіддачею. Індивідуальна майстерність може вирішити епізод, але не гру. Перед нами завжди стоятиме приклад сенсацій, які сотворили свого часу збірна Ісландії чи «Лестер». Наочно це продемонструвала і збірна Румунії. 

Можна було скільки завгодно збирати на собі трьох суперників і лізти безуспішно їх обігрувати, ігноруючи партнерів, але це не привабить жодного скаута, коли команда провалюється з тріском і так низько падає в очах вболівальників, перед тим наобіцявши золоті гори.

Не маю нічого проти того, що молоді гравці хотіли проявити себе. Але в матчі з румунами це виглядало як намагання вхопитися за рятувальну шлюпку, коли всі твої друзі вже захлинулися водою.

І останній привіт колегам. Коли футболісти кажуть, що не читають про себе новин, то вони безчесно обманюють. І всі оці «найкраща збірна за увесь час» знову і знову грають з нами злий жарт. Хочеться зацитувати класика: «це ж було вже».

Це далеко не найкраща збірна за увесь час. Індивідуально, можливо, так. Командно – далеко ні. Але це все ще наша збірна. У нас були різні поразки: деякі достойніші, а деякі навіть ще ганебніші (хоча, чесно кажучи, пригадати такі одразу простій фанатці дуже складно).

Я маю великі сподівання, що висновки із провалу в Мюнхені зробить і тренерський штаб, і гравці. Одна справа, коли ми хейтимо футболістів за те, що вони не вміють виконувати передачі чи припускаються помилок. Зовсім інша - коли вони своїми діями на полі демонструють розгубленість і недбалість.  

А ще дуже хочеться, аби збірна була не тією, яка показушно спілкується українською тільки на інтерв’ю, не тільки тією, яка навчилася правильно говорити на камеру, а ще й тією, яка виконує обіцянки – принести позитив народу, який загруз у бідах і печалі. Дати подих наснаги українським воїнам. Показати, що ми досі стоїмо один за одного, а не стараємось продати себе подорожче. 

Зрештою, дорогі хлопчики, яких я насправді щиро люблю, чим менше матчів ви зіграєте на цьому турнірі, тим більше скоротиться ваш час на вітрині й тим більше впадуть ваші цінники.

Одна з українських журналісток в інтерв’ю розповіла історію про те, як дивилася з мамою в дитинстві фігурне катання. Вони вболівали за Україну, але коли на льоду з’явилася збірна мародерів і вбивць, то вона дитиною вирішила їх підтримувати, оскільки там жили їхні родичі. Тоді мама вперше сказала дівчинці: ми не будемо вболівати за них, бо вони не наші.

Я бажаю збірній у наступних двох матчах одного – бути командою, за яку хочеться вболівати, бути командою, яка б’ється до кінця. А ми маємо виконати свою функцію – вболівати за своїх завжди, бо вони наші.

Хай це принесе нам трішки тієї ж радості, яку ми всі відчули 18 років тому.